Dreamer

Автор - медволонтер (текст на украинском и на том, кого притесняли...)

Tata Kepler

а в квітні ми побачили руки:

зв‘язані за спинами руки, викручені руки, поламані руки, відрізані руки і, ту саму руку з облізлим червоним лаком у синьому рукаві куртки.

світ дивився на фотографії рук, я - дивилася на свої.

вони тремтіли і зжималися в кулак залишаючи на долонях лунки.

світ обурювався, сперечався, засуджував, а ми..

ми мовчки їхали по дорогам зі згорілою технікою, дивилися на білі стрічки пов‘язані на парканах і написи «тут діти» , «живуть люди», «один дід»…

один дід лежав на узбіччі вбитий пострілом в скроню. його ровер був зламаний, навколо його тіла валялися обгортки від цукерок кондітєрской фабрікі якийсь там «октябрь».

ні, це не той дід чия фотографія облетіла півсвіту. це інший. його ніхто не фотографував, його тіло не встигли забрати.

він лежав там, посеред руїн оголених дерев, в своїх чорних штанах і теплій куртці, сивий, худий.. той дід.

для того, щоб прочитати «кадіш» потрібен мін‘ян. але богу має бути все одно. йому взагалі давно все одно.

«ітгадаль ве іткадаш шмей раба..» читаю я про себе і чую не десять, і навіть не сто, а цілий хор який мені відповідає.

я читаю «шма» над дідом в чорних штанах і теплій куртці, застреленим в скроню з поламаним ровером;

над чоловіком зі зв‘язаними руками за спиною, скинутим в канаву за колією, чий брат лежить в ста метрах від нього застреленим в обличчя. я читаю її над родиною вбитою кулями і підпаленою, чиї тіла догоріти не встигли;

я читаю її біля замінованого пластидом підвалу, в якому лежать двоє людей. я читаю її біля колодязю затрамбованого тілами, бо

я не знаю

що

ще

я

можу

зробити.

я не вірю у пекло, я вірю у пекло. я бачу це пекло.

заміновані дитячі іграшки, цвинтарі і машини, будинки, горища, підвали.

навіть повітря, здавалося, замінованим.

не торкайся нікого, не торкайся нічого, дивись під ноги, не ходи по зеленці.

- що буде з моєю собакою?! - кричить чоловік, який тиждень прожив зі скрізним кульовим у ногу, думаючи що це уламок.

«що буде з моєю собакою, коли ви мене заберете?!»

пес на ціпку худий і наляканий.

- сусіди приглянуть

- їх вбили… їх вбили…

я бачу кістки, розірвані тіла, уламки машин, уламки будівель, уламки, уламки..

там, вбитий солдат. там, звалище автівок, там, взірваний міст.

земля чорна, небо чорне, холод - чорний.

N дістає з підвалу дівчинку прикуту до батареї.

чоловік, ім‘я якого я ніколи не дізнаюся, помирає від четвертої стадії відчаю.

я читаю текст мовою, на якій був написан старий заповіт, бо це єдине що я можу зробити навіть, якщо

я не вірю

ні в бога,

ні в пекло,

ні в цей квітень

вічний і лютий.

___________________ и по русски: а в апреле мы увидели руки: связанные за спинами руки, выкрученные руки, поломанные руки, отрезанные руки и, ту самую руку с облезлым красным лаком в синем рукаве куртки. мир смотрел на фотографии рук, я-смотрела на свои. они дрожали и сжимались в кулак оставляя на ладонях лунки. мир возмущался, спорил, осуждал, а мы.. мы молча ехали по дорогам со сгоревшей техникой, смотрели на белые ленты связанные на заборах и надписи "Здесь дети" « "живут люди", " один дед»… один дед лежал на обочине убитый выстрелом в висок. его ровер (велик) был сломан, вокруг его тела валялись обертки от конфет кондитерской фабрики какой-то там «октябрь». нет, это не тот дед чья фотография облетела полмира. это другой. его никто не фотографировал, его тело не успели забрать. он лежал там, посреди развалин обнаженных деревьев, в своих черных брюках и теплой куртке, седой, худой.. тот дед. для того, чтобы прочитать «Кадиш» нужен Миньян. но богу должно быть все равно. ему вообще давно все равно. "итгадаль ве иткадаш шмей раба.."читаю я про себя и слышу не десять, и даже не сто, а целый хор который мне соответствует. я читаю " шма " над дедом в черных брюках и теплой куртке, застреленным в висок с поломанным ровером; над мужчиной со связанными руками за спиной, сброшенным в канаву за колеей, чей брат лежит в ста метрах от него застреленным в лицо. я читаю ее над семьей убитой пулями и подожженной, чьи тела догореть не успели; я читаю ее возле заминированного пластидом подвала, в котором лежат два человека. я читаю ее у колодца утрамбованного телами, ибо Не знаю что еще я могу сделать. я не верю в ад, я верю в ад. я вижу этот ад. заминированные детские игрушки, кладбища и машины, дома, чердаки, подвалы. даже воздух, казалось, заминирован. не касайся никого, не касайся ничего, смотри под ноги, не ходи по зеленке. - что будет с моей собакой?! - кричит мужчина, который неделю прожил со сквозным пулевым в ногу, думая что это обломок. "что будет с моей собакой? - соседи присмотрят - их убили ... их убили… я вижу кости, разорванные тела, обломки машин, обломки зданий, обломки, обломки.. там, убитый солдат. там, свалка автомобилей, там, сорванный мост. земля черная, небо черное, холод-черный. N достает из подвала девочку прикованную к батарее. человек, имя которого я никогда не узнаю, умирает от четвертой стадии отчаяния. я читаю текст на языке, на котором был написан Ветхий Завет, ибо это единственное что я могу сделать даже, если я не верю ни в бога, ни в ад, нет в этот апрель вечный и лютый. #война #украина #россия